Про подвиги бандерівців «знають» все, пора нагадати про «подвиги» НКВС у Західній Україні

3902_900-2
[uptolike]



На сьогоднішній день Служба безпеки України розпорядженні величезну кількість документів, що підтверджують масові злочини НКВС проти учасників руху ОУН-УПА і жителів України.

Як свідчать архівні матеріали, серед іншого, бойовики органів, які видавали себе за один з підрозділів ОУН-УПА, промишляли розбоєм, грабували, гвалтували і вбивали громадян у ряді сіл Західної України.

Показання ІВАНА ЧАПЛІ. Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.

«У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто … Потім почали організовувати колгоспи. Якщо люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в підвалах. У Нагуєвичах, звідки я родом, повинні були вивозити до Сибіру чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола захистив. Я працював сільським ковалем і не чекав ніякого зла.

Після обіду 22 червня 1941 в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Подбужского УНКВС (тоді там був райцентр). Відразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритура (пенсії).

Був заарештований голова товариства «Рідна школа» селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Подбужского райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.

Всіх нас завезли в Підбуж. Там вже сиділи заарештовані Андрій Юринець — директор Подбужской школи, крамар Ілько Опацький, його брат — швець, кілька інших працівників із Підбуж, і ще багато мешканців навколишніх сіл.

Дня 26 червня в 10:00 вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціонерів і 3 невідомих викликали з в’язниці Подбужского УНКВС 20 ув’язнених і повезли вантажівкою в напрямку Дрогобича.

Червоні кати обманювали нас, що відпускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що ув’язнені їдуть на роботу.

За кілометр перед Нагуєвичі, в урочищі «Остіславье» машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висаджуватися: машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […] На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти.

[…]

Кати добивали людей чобітьми, лопатами, ломами, від яких череп лопався на голові. Так було закатовано 16 чоловік. […] Завдяки безладної стрілянини, темряві і поспіху міліціонерів, які поспішали за наступною партією заарештованих, нам чотирьом вдалося залишитися живими.

Не знаю, як про це дізнався прокурор Строков, бо 27.06 приїжджав до Нагуєвичів шукати мене, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися залишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.

Коли більшовики повтікали перед німецькою армією, люди пішли в «Остіславье» і знайшли, вивезли замучених тіла. У Корнеля Камінського було порізане все тіло. У Степана Дум’яка був розрубаний живіт. Івану Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткнули травою.

Такими нелюдами були наші «визволителі». За що мучили вони безвинних мирних людей? Проте ніхто не може знищити все живе, слово і дух волелюбного народу «.

СПОГАДИ ІВАНА Кіндратів.

Народився в 1923 р, доктор медицини, Рочестер, США.
«У червні 1941 р я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківський, 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, в місті була паніка і безлад. Залишалися війська особливого призначення НКВС.

Знайомий, що жив навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студента, відправилися на розвідку. Замуровану тепер і закриті тоді тюремні ворота підірвали зв’язкою гранат.
Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни — ще дві жінки, ще живі, але закривавлені і в несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убито вони все 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран в грудях і жовтих.

З двору двері вели до великому приміщенню, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв — між 15 і 60 роками, але переважна більшість 20-35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.

На лівій стіні були розп’яті троє чоловіків, ледь покритих одягом з плечей, з відрізаними статевими членами. Під ними на підлозі, в напівсидячому похилих позах — дві монашки, з тими органами в роті.

Виявлені нами жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або в потилицю. Але ще більше було заколотих багнетами в живіт. Одні — голі або майже голі, інші — в порядному вуличному плаття. Один був у краватці, напевно, тільки що заарештований.

З центрального приміщення, затопленого калюжами крові, вели два коридори. Я пішов направо, в надії відшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на шнурі людина у військових штанях і чоботях. Його зріст вище того гака. На стіні видряпана напис: «Хай живе вільна Росія». Жертва — майор радянської авіації.
До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей — кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу — запах тухлих яєць.

У наступній камері — дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, з шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику двері — свіжі плями розбризканого мозку.

Ще один прояв звірства — от’ятие пальці, знята ременями шкіра на спинах. Накручували шкіру на палицю поступово, день у день. Закінчували один ремінь — починали другою. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.

… Попадаю в більше приміщення, зі столом посередині. На столі прив’язаний оголена людина з неймовірно скорченим особою. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі — рани з дивними дірами. Раптом з дірок вилазять один за іншим кілька щурів. Це — один з багатьох видів катувань енкаведистів. Під ковпак до живого укладеним запускали голодних щурів.

Всі. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину років 12 життя. Втрачаючи свідомість від жаху, вибіг з в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.

У розбитому магазині беру фотоапарат і повертаюся фотографувати гору трупів, розіп’ятих священика і черницю в головному приміщенні. До камер вже несила вертатися. За тиждень мої фотографії з’явилися в «Краківські вісті», але не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі у рідної хати.

СПОГАДИ МИХАЙЛА Мірус.

Народився в 1929 р, мешканець м Чорткова Тернопільської області.

«Почувши, що німці, вступивши в місто, відкрили в’язницю, я, як і інші жителі Чорткова, вирушив туди. Побачене закарбувалось в пам’ять страшною картиною на все життя. Уздовж стін простягалися акуратно скопані газони клумби зі нововисаджені квітами.
На просторому подвір’ї було порожньо. Чоловік і жінка, обоє мертві, були притулені до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також пучок дроту в статевому органі.
На весь обсяг першого (приміщення — В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Зверху їх присипали тонким шаром землі, видно, що роботу не встигли закінчити. Зверху лежали ще двоє, напевно, виконавці тієї роботи. Там були і лопати.

Обличчя чоловіка було наче спалене або обшпарити, аж почорніло. Посередині знаходився металевий бак, від якого відходили труби товщиною як рука або товщі. За тим трубах надходив пару і виїдав плоть. Під очима, задушених паром — мішечки. Вух не було, зовсім повідпадали, і носи теж ».

СПОГАДИ ЮЛІАНА Павліва

Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопільської області, 1930 р
«Навесні 1941 року в селі Нараїв, як і в інших місцевостях, були масово арештовані представники місцевої інтелігенції, серед них і моя тітка Іванна, сільська вчителька. У червні 1941 року з 19 заарештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 — до кари. Утримували в’язнів у Бережанах.

З початком війни село чекало повернення політв’язнів. Замість цього пішли чутки про страшні катування у в’язницях. У перших числах липня родини відправилися в Бережанську в’язницю на пошуки близьких. Для безпеки жінки взяли і нас, підлітків 10-12 років. Там ми застали гори понівечених трупів у підвалах.

Залиті кров’ю камери і коридори. Кривава стежка вела у двір. Там вже лежали рядами винесені тіла, з обрізаними вухами, носами, почорнілими особами. Через липневої спеки стояв страшенний сморід. Звучали плач, крики розпачу, прокляття.

Тітку Іванну ми знайшли на березі річки Золота Липа, біля замку, який НКВД використовував як катівня. Поруч були ще двоє чоловіків, хтось вже прикрив ковдрою їх голі понівечені тіла. Все тіло тітки від ніг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Особа чорне. Вийняли з рота ганчірку — язик вирвано.

Вище зап’ястя — наскрізні рани від ножа, живіт розрізаний від низу грудей, в статевий орган забита пляшка. Ще двоє дівчат з Нараева були замордовані подібним чином. Інші тіла мали не менш страшні сліди знущань: вибиті очі, відрізані статеві органи, обрубані пальці, розтрощені голови.

Місцеві жителі розповіли, що протягом тижня навколо в’язниці ревіли двигуни тракторів, які не могли повністю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рідних в основному по одягу. Довго виловлювали тіла і з річки Золота Липа, куди їх скинули енкаведисти. Кілька кілометрів пливли вони у кривавій воді до греблі в селі Саранчуки, де страшні покалічені трупи виловлювали і ховали селяни. Невпізнаних ховали в загальних могилах. Багато замучені поховані в інших навколишніх селах.

Нараевци знайшли і поховали 12 закатованих односельців. Тіла ще трьох, засуджених до смертної кари, відшукали пізніше, восени, в закидали камінням ямі близько Бережанського лісу. В одного з них, Павліва Т. Г., були обрубані ноги. Чотирьох так і не знайшли. 15 з 19 убитих політв’язнів села були у віці до 23 років ».

А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця «розповідь розстріляного» містить унікальні «кадри» моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків — одиниці. Тому що інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.

Показання РОЖІЯ МИРОСЛАВА.

Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської області. «Був червень 1941 У камеру приводили все нових арештантів із сіл Бібереччіни. На воротах стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, близько шести годин, то міліціонер сказав нам: »Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову! «А ми йому кажемо:« Так відчини нам двері і випусти! »

Він відповів, що ні ключів, тому що їх забрали з собою енкаведисти. «Можу вам подати якусь дубину, рятуйтеся!» Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері, виламувати решітки і бігти через вікно.

З нами сидів заарештований адвокат Бібрки Кульчицький. Він говорив: «Люди добрі, так не можна. Це підступ з їх боку, і вони повернуться ще перш, ніж ми втечемо. Потім буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як повернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати бігти, то тоді переконаються, що ми мали нечисту совість. Нас, напевно, забрали як заручників, а таких ніхто не має права стріляти. Тому без суду навіть більшовики не мають права карати — я адвокат і знав їх кодекс! »(Яка наївність чесного, ні в чому не винного людини — В. Г.) Так ми і чекали. Енкаведисти повернулися через 2:00.

Повернувшись, вони викликали заарештованих по одному з камер і водили їх у пивну розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі припали до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді короликами, — він дуже плакав, коли його вели.

Більше за інших просився Микола Дучій. «Товариші, я ж ваш, бідняк, у мене дружина, дитина, пощадите, не вбивайте мене!» Ті лише сміялися, а один сказав: «ничево, це точно, як зуб вирвати: болить — раз і все!» Потім слухати було з льоху тільки постріли.

Після декількох екзекуцій трійка енкаведистів йшла в «вартівню», ймовірно, пити горілку, тому що, коли прийшли за мною, то від них несло горілкою. У своїй смерті я був упевнений, коли мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене в пивну. Вже за порогом темною пивний ті два, які вели мене під пахви, пустили, і в ту ж хвилину поклав на моє плече руку задній.

У секунду я якось відчув, що він піднімає свою праву руку, і мені здавалося, що навіть клацнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!

І, як зараз пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав без свідомості, я не знав. Потім у темряві я якось оклигав. Мені здалося, що я був в іншому світі, бо згадав, що мене розстрілювали.

Перше враження було, що у мене дуже оніміли ноги і одна рука. Дуже хворіли, аж пекли вони. У роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я потроху зрушив з себе. Це був труп розстріляного біберецкого адвоката Кульчицького, який нас під вечір переконував не бігти, бо він знав більшовицькі кодекси. У мене були прострелені обидві щоки, і лежав я на трупах. Хтось у цій купі трупів ще хрипів.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *